Эрнест Сетон-Томпсон: Снап (История бультерьера). Сетон-Томпсон Эрнест - (Рассказы о животных). Снап Сетон томпсон снап краткое содержание брифли

Эрнест Сетон-Томпсон

Я увидел его впервые в сумерках.

Рано утром я получил телеграмму от своего школьного товарища Джека:

«Посылаю тебе замечательного щенка. Будь вежлив с ним. Невежливых он не любит».

У Джека такой характер, что он мог прислать мне адскую машину или бешеного хорька вместо щенка, поэтому я дожидался посылки с некоторым любопытством. Когда она прибыла, я увидел, что на ней написано: «Опасно». Изнутри при малейшем движении доносилось ворчливое повизгиванье. Заглянув в заделанное решеткой отверстие, я увидел не тигренка, а всего-навсего маленького белого бультерьера. Он старался укусить меня и все время сварливо рычал. Рычанье его было мне неприятно. Собаки умеют рычать на два лада: низким, грудным голосом - это вежливое предупреждение или исполненный достоинства ответ, и громким, высоким ворчаньем - это последнее слово перед нападением. Как любитель собак, я думал, что умею управлять ими. Поэтому, отпустив носильщика, я достал перочинный нож, молоток, топорик, ящик с инструментами, кочергу и сорвал решетку. Маленький бесенок грозно рычал при каждом ударе молотка и, как только я повернул ящик набок, устремился прямо к моим ногам. Если бы только его лапка не запуталась в проволочной сетке, мне пришлось бы плохо. Я вскочил на стол, где он не мог меня достать, и попытался урезонить его. Я всегда был сторонником разговоров с животными. Я утверждаю, что они улавливают общий смысл нашей речи и наших намерений, хотя бы даже и не понимая слов. Но этот щенок, по-видимому, считал меня лицемером и презрительно отнесся к моим заискиваниям. Сперва он уселся под столом, зорко глядя во все стороны, не появится ли пытающаяся спуститься нога. Я был вполне уверен, что мог бы привести его к повиновению взглядом, но мне никак не удавалось взглянуть ему в глаза, и поэтому я оставался на столе. Я человек хладнокровный. Ведь я представитель фирмы, торгующей железным товаром, а наш брат вообще славится присутствием духа, уступая разве только господам, торгующим готовым платьем.

Итак, я достал сигару и закурил, сидя по-турецки на столе, в то время как маленький деспот дожидался внизу моих ног. Затем я вынул из кармана телеграмму и перечел ее: «Замечательный щенок. Будь вежлив с ним. Невежливых он не любит». Думаю, что мое хладнокровие успешно заменило в этом случае вежливость, ибо полчаса спустя рычанье затихло. По прошествии часа он уже не бросался на газету, осторожно спущенную со стола для испытания его чувств. Возможно, что раздражение, вызванное клеткой, немного улеглось. А когда я зажег третью сигару, он проковылял к камину и улегся там, впрочем, не забывая меня - на это я не мог пожаловаться. Один его глаз все время следил за мной. Я же следил обоими глазами не за ним, а за его коротким хвостиком. Если бы этот хвост хоть единый раз дернулся в сторону, я почувствовал бы, что победил. Но хвостик оставался неподвижным. Я достал книжку и продолжал сидеть на столе до тех пор, пока не затекли ноги и начал гаснуть огонь в камине. К десяти часам стало прохладно, а в половине одиннадцатого огонь совсем потух. Подарок моего друга встал на ноги и, позевывая, потягиваясь, отправился ко мне под кровать, где лежал меховой половик. Легко переступив со стола на буфет и с буфета на камин, я также достиг постели и, без шума раздевшись, ухитрился улечься, не встревожив своего повелителя. Не успел я еще заснуть, когда услышал легкое царапанье и почувствовал, что кто-то ходит по кровати, затем по ногам. Снап

По-видимому, нашел, что внизу слишком холодно.

Он свернулся у меня в ногах очень неудобным для меня образом. Но напрасно было бы пытаться устроиться поуютнее, потому что, едва я пробовал двинуться, он вцеплялся в мою ногу с такой яростью, что только толстое одеяло спасало меня от тяжкого увечья.

Прошел целый час, прежде чем мне удалось так расположить ноги, передвигая их каждый раз на волосок, что можно было наконец уснуть. В течение ночи я несколько раз был разбужен гневным рычаньем щенка - быть может, потому, что осмеливался шевелить ногой без его разрешения, но, кажется, также и за то, что позволял себе изредка храпеть.

Утром я хотел встать раньше Снапа. Видите ли, я назвал его Снапом… Полное его имя было Джинджерснап. Некоторым собакам с трудом приискиваешь кличку, другим же не приходится придумывать клички - они как-то являются сами собой.

Итак, я хотел встать в семь часов. Снап предпочел отложить вставанье до восьми, поэтому мы встали в восемь. Он разрешил мне затопить камин и позволил одеться, ни разу не загнав меня на стол. Выходя из комнаты и собираясь завтракать, я заметил:

Снап, друг мой, некоторые люди стали бы воспитывать тебя побоями, но мне кажется, что мой план лучше. Теперешние доктора рекомендуют систему лечения, которая называется «оставлять без завтрака». Я испробую ее на тебе.

Было жестоко весь день не давать ему еды, но я выдержал характер. Он расцарапал всю дверь, и мне потом пришлось заново красить ее, но зато к вечеру он охотно согласился взять из моих рук немного пищи.

Не прошло и недели, как мы уже были друзьями. Теперь он спал у меня на кровати, не пытаясь искалечить меня при малейшем движении. Система лечения, которая называлась «оставлять без завтрака», сделала чудеса, и через три месяца нас нельзя было разлить водой.

Казалось, чувство страха было ему незнакомо. Когда он встречал маленькую собачку, он не обращал на нее никакого внимания, но стоило появиться здоровому псу, как он струной натягивал свой обрубленный хвост и принимался прохаживаться вокруг него, презрительно шаркая задними ногами и поглядывая на небо, на землю, вдаль - куда угодно, за исключением самого незнакомца, отмечая его присутствие только частым рычаньем на высоких нотах. Если незнакомец не спешил удалиться, начинался бой. После боя незнакомец в большинстве случаев удалялся с особой готовностью. Случалось и Снапу быть побитым, но никакой горький опыт не мог вселить в него и крупицы осторожности.

Однажды, катаясь в извозчичьей карете во время собачьей выставки, Снап увидел слоноподобного сенбернара на прогулке. Его размеры вызвали восторг щенка, он стремглав ринулся из окна кареты и сломал себе ногу.

У него не было чувства страха. Он не был похож ни на одну из известных мне собак. Например, если случалось мальчику швырнуть в него камнем, он тотчас же пускался бежать, но не от мальчика, а к нему. И если мальчик снова швырял камень, Снап немедленно разделывался с ним, чем приобрел всеобщее уважение. Только я и рассыльный нашей конторы умели видеть его хорошие стороны. Только нас двоих он считал достойными своей дружбы. К половине лета Карнеджи, Вандербильдт и Астор, вместе взятые, не могли бы собрать достаточно денег, чтобы купить у меня моего маленького Снапа.

«Снап» - рассказ канадского писателя 20-го века Эрнеста Эванса Томпсона. Произведение повествует о приручении щенка бульдога и его первых успехах на охоте. Рассказ включен в школьную программу и рекомендуется для прочтения.

Эрнест Сетон, «Снап»: краткое содержание

Рано утром главный герой, заядлый охотник, получает телеграмму от Джека, школьного товарища. В послании говорится, что друг послал ему щенка, с которым тот должен быть вежлив, ведь «невежливых он не любит». Главный герой с нетерпением ждет посылку. Она приходит, охотник рассматривает ее и видит надпись: «Опасно». Одновременно изнутри доносятся странные звуки.

Заглянув в небольшое отверстие, закрытое решеткой, герой увидел щенка бультерьера, который рычал и пытался его укусить. Тогда наш охотник принес инструменты и вскрыл ящик. Получив свободу, щенок первым же делом бросился на ноги нового хозяина. И если бы лапка грозного животного не запуталась в сетке, туго бы пришлось нашему герою. А так он в последний момент успел вскочить на стол. Щенок зорко посмотрел по сторонам и занял выжидательную позицию. На попытки героя успокоить его, он никак не реагировал.

Беспокойный вечер

Очень правдоподобно и со знанием дела описывает поведение щенка Эрнест Сетон Томпсон («Снап»). Краткое содержание может служить этому отличным подтверждением. Герой решает выждать. Только через полчаса воинственный малыш угомонился и прекратил рычать. Но для начала охотник решил спустить вместо своих ног вниз газету, которая тут же была атакована. Еще через час бультерьер переместился ближе к камину, но глаз с нового хозяина не спускал.

Герой внимательно следил за хвостиком питомца - если бы тот дернулся хоть раз, это было бы признаком дружелюбия. Но хвост оставался неподвижным. Так они вдвоем сидели, пока огонь не начал гаснуть. Когда в комнате похолодало, маленький тиран перебрался под кровать, где лежал теплый меховой коврик. Охотник решил, что ему тоже не мешало бы вздремнуть, но вниз спуститься он не решился. Поэтому со стола перебрался на комод, а уже оттуда на свою кровать. Прошло несколько минут, и щенок лег у него в ногах. При этом каждая попытка пошевелиться или поудобнее устроиться сопровождалась рычанием и укусом со стороны песика. Так они и уснули.

Воспитание

О том, сколько усилий должен приложить человек, чтобы приручить животное, поведает читателю в своем рассказе Томпсон. Снап (краткое содержание дает представление о его характере), а именно так был назван щенок, конечно, отличался своенравностью и серьезностью от большинства других собак. Но нашему герою удалось поладить и с таким вздорным псом.

Итак, началось воспитание грозного щенка. Наш охотник запер малыша без еды и воды одного в комнате. Снап все это время буйствовал, грыз мебель, царапал дверь и шумел. Но герой не сдавался. Он знал, что стоит немного подождать - и он добьется своего. Получилось так, как и предполагал охотник. Когда, наконец-то, маленький разбойник оказался на свободе, он первым делом бросился не на своего хозяина, а к миске с едой. После этого случая щенок понял, кто в доме главный. И даже ночью он перестал кусать хозяина за ноги.

Первая охота

В тех краях, где жил наш герой, мужчины часто собирались и уходили на так как хищники уничтожали овец и другой скот. Хозяин живого подарка, также принимавший в этом участие, начал брать с собой и совсем маленького щенка. Правда, поначалу сидел в седле и только следил за происходящим Снап.

Краткое содержание позволяет составить впечатление о том, как вел себя пес, который впервые оказался среди своры, преследующей хищника. Когда бульдог вырос и окреп, хозяин позволил ему поучаствовать в охоте. Как-то своре удалось взять след шакала. Собаки бросились преследовать зверя, к ним присоединился и Снап. Это была его первая охота. Борзые быстро догнали шакала и окружили его. Затем подоспели волкодавы, которые быстро расправились с хищником.

«Плюшевый пес»

Большое внимание уделяет деталям при описании сцены травли зверя Сетон Томпсон («Снап»). Краткое содержание, однако, не позволяет изложить эпизод во всех красках. Итак, собаки столпились вокруг шакала. Однако в этой мешанине невозможно было ничего разглядеть, тем более маленький белый пушистый комочек, именуемый Снапом. Небольшого пса просто было не видно из-за спин породистых больших собак.

Тогда собравшиеся охотники посмеялись над нашим героем и его «плюшевым псом», от которого нет никакой пользы. С другой стороны, и вреда от Снапа не было. Поэтому все благодушно разрешили и впредь бультерьеру охотиться вместе со сворой. Но сам хозяин был совершенно другого мнения и нисколько не расстроился. Он только спокойно улыбнулся и пообещал, что присутствующие еще поймут, на что способен его «плюшевый пес».

Загнанный волк

Продолжаем рассказывать историю маленького пса по имени Снап (краткое содержание). И вот как-то вновь была устроена охота. На этот раз собаки взяли след волка. На сей раз хищник был намного серьезнее, чем предыдущий шакал. И снова борзые догнали зверя и окружили его. Подоспели и волкодавы, но в этот раз собаки не спешили сцепиться с противником. Все дело было в том, что волк не собирался сдаваться и даже укусил одного из псов. Охотники, наблюдающие за происходящим издалека, решили, что вот сейчас прибегут - хищнику наступит конец. Но и доги отступили. Как и все предыдущие собаки, они только окружили добычу.

Схватка

Но тут в дело вмешался Снап. Краткое содержание дает возможность понять, какой характер был у этого малыша. Маленький бульдог, не остановился, чтобы постоять в окружении и полаять на хищника. Он пробежал сквозь стаю и молча бросился на противника. Волк мгновенно среагировал на нападение и сильно укусил пса. Сила удара была такова, что Снап с прокусанным боком отлетел в сторону.

Однако Снап так просто не сдался. Он вскочил и так же беззвучно бросился вновь, целя в нос. Волк на кое-то мгновение дрогнул. И этого хватило, чтобы Снап успел вцепиться противнику в нос. Хищник пытался сбросить маленькую собачку. Но не мог. Когда окончилась схватка, то на земле охотники увидели мертвого волка и Снапа, вцепившегося ему в нос.

Развязка

Подходит к концу рассказ «Снап», краткое содержание которого было описано в статье. Хозяин окликает своего питомца, но пес не шевелится. Герой наклоняется к нему и уговаривает его отпустить нос хищника. Пес заворчал и разжал зубы. На прощание он лизнул руку хозяину и уже теперь навсегда замолчал. Один из скотоводов, участвовавших в охоте, сказал, что лучше бы у него пропало 20 быков, чем погиб такой пес. Собаку похоронили за фермой на холме.

Вот мы и пересказали рассказ «Снап». Краткое содержание для читательского дневника также можно дополнить своими впечатлениями о прочитанном произведении и понравившимися цитатами.

Частина перша

Рано вранці я отримав телеграму від свого шкільного товариша Джека: "Посилаю тобі чудове цуценя. Будь ввічливий з ним. Неввічливих він не любить".

Герой чекав посилки з великою цікавістю. На посилці було написано: "Небезпечно". Всередині хтось буркотливо повискував. Там був маленький білий бультер"єр. Щеня виявилось агресивним.

"Якби тільки його лапка не заплутатися в дротяній сітці, мені довелося б погано". Довго автору довелося просидіти на столі, підсмикуючи ноги: "Я дістав книжку і продовжував сидіти на столі до тих пір, поки не затекли ноги і почав гаснути вогонь у каміні".

Всю ніч щеня проспало у героя в ногах.

"Повне його ім"я було Джінджерснап". Але герой назвав його Снап. Щоб тварина не вмерла з голоду, головний герой вирішив нагодувати щеня. Воно було настільки голодним, що стало їсти з рук господаря.

"Через три місяці нас не можна було розлити водою".

На прогулянках щеня було безстрашним. "Траплялося й Снапу бути побитим, але ніякий гіркий досвід не міг вселити в нього і крупиці обережності". Дружби Снап удостоїв лише свого господаря і розсильного контори. Цуценя хотіли навіть купити три американських мільярдера. Тільки грошей не вистачило.

Друга частина

Восени героя відправили в подорож. Снапа довелося залишити з квартирною господинею. "Вони не зійшлися характерами. Він її зневажав, вона його боялася, обидва вони ненавиділи один одного". У листах господиня постійно скаржилася герою на Снапа. Під час відрядження герой познайомився з фермою братів Пенруфів. Там лютував вовк. Ніщо і ніхто не міг його перемогти. Герою дуже хотілося, щоб його безстрашне щеня було тут. Наступний лист від господині: "…Ця підла собака бешкетує в моїй кімнаті".

Господар вирішив виписати свого улюбленого щеня в Мендозу. "Пенруфи будуть раді моєму Снапу".

Частина третя

"Наступна моя зустріч з Джінджерснапом зовсім не настільки відрізнялася від першої, як можна було очікувати. Він кинувся на мене, прикидався, що хоче вкусити, безперервно бурчав. Але бурчання було грудне, басисте, а обрубок хвоста посилено сіпався".

Старий Пенруф був тепер цілком переконаний, що "у всьому світі немає жодної собаки, здатної потягатися хоча б з кроликом". На наступний день господар з цуценям і інші люди вирушили на полювання.

"Дандеру показали здобич, і він, як і вчора, повів за собою строкату зграю – хортів, вовкодавів, гончих, догів, бультер"єра і вершників. На мить ми побачили погоню: без сумніву, це був вовк, що рухався довгими стрибками попереду собак. Чомусь мені здалося, що передові собаки не так швидко біжать, як тоді, коли вони гналися за шакалом. Що було далі, ніхто не бачив. Собаки повернулися назад одна за одною, а вовк зник". Всі стали жартувати, що собаки злякалися.

Вночі знову вирушили на полювання. Господар став показувати Снапу вовка. Цуценя "кинувся щодуху навздогін за вже біглими хортами". "… Дандер наздогнав вовка і гаркнув у нього за спиною. Сірий повернувся до нього для бою, і перед нами постало славне видовище. Собаки підбігали по дві і по три, оточуючи вовка кільцем і гавкали на нього, поки не налетів останнім маленький білий песик. Цей не став витрачати часу на гавкіт, а кинувся прямо до горла вовка, промахнувся, проте встиг вчепитися йому в ніс. Тоді десять великих собак зімкнулися над вовком, і дві хвилини по тому він був мертвий. Ми мчали навскач, щоб не упустити розв"язки, і хоч здалеку, але виразно розглянули, що Снап виправдав мою рекомендацію. Тепер настала моя черга вихвалятися. Снап показав їм, як ловлять вовків, і нарешті мендозька зграя доконала вовка без допомоги людей".

У бою Снап був поранений. "Я доглядав за ним, як за дитиною. Він показав цим ковбоям, кого не вистачає в їх зграї".

Частина четверта

"На наступний день була річниця появи у мене Снапа. Погода стояла ясна, сонячна. Снігу ще не було. Ковбої знову зібралися на вовче полювання. До загального розчарування, рана Снапа довго гоїлася. Він спав, як звичайно, у мене в ногах, і на ковдрі залишалися сліди крові. Він, звичайно, не міг брати участь у цькуванні. Вирішили відправитися без нього. Його заманили в комору і замкнули там. Потім ми вирушили в дорогу. Всі, чомусь, передчували недобре. Я знав, що без мого собаки ми зазнаємо невдачі, але не уявляв, наскільки велика вона буде".

Снап вибрався і побіг за господарем. Господар взяв його в сідло. З сідла Снап побачив вовка і зіскочив. "Великі хорти побачили рухому точку і по рівнині витягнувся довгий ланцюг собак. Цькування обіцяло бути цікавим, так як вовк був зовсім недалеко і собаки мчали щодуху". Вовка оточили могутні собаки. "Потім скачками пронісся білосніжний гумовий м"ячик, який незабаром перетворився в маленького бультер"єра. Снап, повільно біжучий і найменший з зграї, примчав, важко дихаючи – так важко, що, здавалося, він задихається, і підлетів прямо до кільця навколо хижака, з яким ніхто не наважувався битися. Завагався він? Ні на мить! Крізь кільце гавкаючих собак він кинувся напролом до старого вовка, цілячись прямо в глотку. І вовк вдарив його з розмаху своїми двадцятьма іклами. Однак малюк кинувся на нього вдруге, і що сталося тоді, важко сказати. Собаки змішалися. Мені здалося, що я побачив, як маленький білий пес вчепився в ніс вовка, на якого миттю напала вся зграя. Ми не могли допомогти собакам, але вони і не потребували нашої допомоги. У них був ватажок незламної сміливості, і коли битва нарешті закінчилася, перед нами на землі лежали вовк – могутній гігант – і вчеплене в його ніс маленьке біле цуценя.

Ми стояли навколо, напоготові втрутитися, але позбавлені можливості це зробити. Нарешті все було скінчено: вовк був мертвий. Я гукнув Снапа, але він не рушив. Я нахилився до нього. Снап, Снап, все скінчено, ти вбив його! Але песик був нерухомий. Тільки тепер я побачив дві глибокі рани на його тілі.

Я спробував підняти його: "Пусти, старина: все скінчено!" Він слабо загарчав і відпустив вовка. Грубі скотарі стояли навколо нього на колінах, і старий Пенруф пробурмотів тремтячим голосом: "Краще б у мене пропало двадцять биків!" Я взяв Снапа на руки, назвав його по імені і погладив по голові. Він злегка загарчав, як видно, на прощання, лизнув мені руку і замовк назавжди.

Всі з великим смутком поверталися додому. З нами була шкура жахливого вовка, але вона не могла нас втішити. Ми поховали безстрашного Снапа на пагорбі за фермою. Я чув при цьому, як стоячий поруч Пенруф пробурмотів: "Ось це дійсно сміливець! Але з таким возом хоробрості далеко в нашій справі не підеш."

Рассказчик получает в подарок от друга щенка бультерьера. Собака оказывается очень храброй, смело бросается в бой даже с тем, кто больше её, и погибает во время охоты на волка.

Повествование ведётся от первого лица.

Рассказчик получил посылку от своего школьного товарища. Посылку предваряла телеграмма, в которой друг сообщал, что присылает замечательного щенка, и просил быть с ним поосторожней - «так оно безопаснее».

Коробку, на которой была надпись «Опасно», рассказчик вскрывал с осторожностью - его товарищ, склонный к розыгрышам, мог вместо щенка прислать «адскую машину или бешенного хорька». Всё это время из коробки слышалось недружелюбное рычание.

Собаки рычат на два лада: низким, грудным голосом - это вежливое предупреждение или исполненный достоинства ответ - и громко, почти визгливо - это последнее слово перед нападением.

Из вскрытого ящика выскочил маленький белый щенок бультерьера и немедленно попытался цапнуть рассказчика за ногу. Тот залез на стол и просидел на нём до темноты, а щенок караулил его. В половине одиннадцатого рассказчик перебрался на буфет, с него - на камин, а оттуда в свою кровать, бесшумно разделся и лёг, ухитрившись не побеспокоить своего «повелителя». Камин давно погас, щенку стало холодно, он забрался в постель рассказчика, который всю ночь не осмеливался пошевелиться без его разрешения.

Рассказчик дал щенку имя Джинджерснап (англ. хрустящий имбирный пряник), но звал его сокращённо - Снап (англ. хвать, щёлк). Утром он приступил к дрессировке строптивого щенка и выбрал метод «оставлять без завтрака». Весь день рассказчик не давал Снапу еды, и вечером тот сам взял её из рук хозяина.

Через три месяца хозяин и пёс стали неразлучными друзьями. Снап оказался необычайно храбрым. Иногда рассказчику казалось, что щенку вообще не знакомо чувство страха. Он отважно нападал на огромных собак, если же мальчишки начинали швырять в Снапа камнями, он бежал не от обидчиков, а к ним, и быстро расправлялся с хулиганами. Порой Снап проигрывал битву, «но никакой горький опыт не мог вселить в него и крупицы осторожности».

Рассказчик служил в фирме, торгующей скобяными изделиями. Однажды фирма послала его в северные штаты, торговать колючей проволокой. Снапа он оставил с квартирной хозяйкой, но характерами они не сошлись - щенок её презирал, она его боялась, «и оба ненавидели друг друга».

Раз в неделю рассказчик получал от квартирной хозяйки письмо, полное жалоб на Снапа. Прибыв в штат Северная Дакота, рассказчик познакомился с фермерами - отцом и двумя сыновьями Пенруф.

Нельзя побывать в местности, где занимаются скотоводством, и не услышать о злодеяниях какого-нибудь лукавого и кровожадного волка.

Волки давно перестали попадаться на отравленную приманку, поэтому Пенруфы завели для охоты на хищников собачью свору. Каждая порода собак обладает определёнными преимуществами и недостатками, и фермеры составили свою свору из разных пород. В ней были и гончие, и борзые, и огромные датские доги, и даже могучие русские волкодавы.

Первая охота своры прошла неудачно - собаки сумели выследить и догнать волка, но побоялись напасть на него. Вскоре рассказчик получил от домашней хозяйки письмо «с требованием немедленного удаления Снапа», который безобразничал в её комнате. Недолго думая, рассказчик распорядился выслать пса к себе, в Северную Дакоту.

Через двадцать часов рассказчик встретился со своим любимцем. За это время Пенруфы успели несколько раз устроить охоту на волков, но каждый раз она заканчивалась неудачей. Наведавшись в гости к фермерам, рассказчик разрешил Снапу участвовать в охоте, и на этот раз травля окончилась удачно - свора убила койота, но никто из охотников не успел увидеть, как именно это произошло.

Ночью «волки зарезали нескольких коров», и фермеры вновь вышли на охоту. На сей раз свора загнала молодого волка, и охотники успели увидеть, как Снап первым вцепился в нос зверя, а остальные собаки последовали его примеру.

У гончих прекрасные носы, у борзых быстрые ноги, волкодавы и доги - силачи, но все они ничего не стоят, потому что беззаветное мужество есть только у бультерьера.

Так скотоводы «разрешили волчий вопрос», и теперь в каждой их своре есть маленький, но отчаянный храбрец-бультерьер.

Во время охоты Снап был сильно ранен в плечо, и, собираясь на очередную травлю, рассказчик запер его в амбаре. Однако пёс сумел выбраться, догнал хозяина и храбро бросился в погоню за огромным старым волком.

Охотники быстро догнали матёрого хищника, но собаки всё не решались напасть на него. Вместо того, чтобы пристрелить волка, один из братьев Пенруфов решил посмотреть, что будет дальше. Вскоре свора обступила волка, но так и не решилась напасть. И тут прибежал Снап, отставший из-за своих коротких лапок. Без всяких колебаний он проломился «сквозь кольцо лающих собак» и вцепился в нос волка, а хищник «ударил его всеми двадцатью своими кинжалами».

Остальные собаки бросились за Снапом, и всё смешалось. Когда свора, наконец, расступилась, рассказчик увидел мёртвого волка, в нос которого вцепился маленький бультерьер. Он наклонился к Снапу и обнаружил, что тот смертельно ранен. Пёс лизнул хозяину руку «и умолк навсегда».

Неустрашимого Снапа похоронили «на холме за фермой», и Пенруф-старший назвал его настоящим храбрецом.

Історія бультер"єра

Був Хеллоуїн, і вже сутеніло, коли я вперше побачив його. Рано-вранці я отримав телеграму від Джека, мого приятеля з коледжу: "На добру згадку про мене. Посилаю тобі чудове цуценя. Будь із ним увічливим, так безпечніше". Це було дуже схоже на Джека - надіслати якусь пекельну машину або лютого скунса й назвати його цуценям, тому я очікував пакунок із цікавістю. Коли він прибув, я побачив примітку "Небезпечно", а зсередини чулося гарчання від найменшого поруху. Зазирнувши за сітку, я побачив, що там було не тигреня, а лише маленький білий бультер’єр. Він кусав мене, усіх і все, якщо йому здавалося, що щось наближалося до нього надто швидко або надто близько, скавучав неприємно і часто. У собак є два види гарчання: одне гуркітливе й грудне, це ввічливе попередження або люб’язна відповідь; інше - гортанне й набагато вище за тональністю, це останнє слово перед нападом. Гарчання цього тер’єра належало до останнього виду. Я був любителем собак і вважав, що знаю все про них, тому, відпустивши кур’єра, я дістав свій великий складений ніж, який також заміняв зубочистку, молоток, сокиру, набір інструментів, кочергу і був фірмовим виробом нашої компанії, і зняв сітку. О, так, я знав усе про собак! Він був маленьким, лютим, і грізно гарчав при кожному постукуванню мого інструмента, а коли я перекинув ящик, він просто кинувся на мої ноги. Якби його лапа не заплуталася в сітці й не втримала його, я міг би постраждати, бо він явно намірився зробити те, що вже давно хотів; але я став на стіл, де він не зміг би мене дістати, і спробував знайти спільну мову з ним. Я завжди вірив у те, що з тваринами можна поговорити. Я поділяю думку про те, що вони можуть збагнути дещо з наших намірів, навіть якщо не розуміють слів; але песик, очевидно, вважав мене лицеміром і не зважав на мої спроби. Спочатку він зайняв своє місце під столом і постійно слідкував, чи не спробує якась нога спуститися вниз. Я був упевнений, що можу контролювати його очима, але я не міг навіть зазирнути в його очі, а тому залишився в’язнем. Я надзвичайно спокійна людина, я лестив сам собі, бо я ж представник фірми, яка займається виготовленням залізних виробів, і в непохитності нас не перевершить ніхто, хіба що джентльмени, які завжди сунуть носа не у свої справи й займаються продажем готового одягу. Я сидів на столі, а мій маленький тиран унизу не зводив очей з моїх ніг. Я витяг телеграму і прочитав ще раз: "Чудове цуценя. Вудь із ним увічливим, так безпечніше". Я думаю, що врешті-решт більше спрацювала моя незворушність, аніж увічливість, бо через півгодини гарчання припинилося. Через годину він більше не стрибав на газету, яку я завбачливо поклав на край столу, щоб перевірити його настрій; можливо, роздратування від перебування в клітці трохи вщухло, і коли я запалив третю сигару, він подибав до вогню і ліг, хоч і не спускав з мене очей; у мене не було причин скаржитися на таке зневажливе ставлення до себе. Він слідкував за мною одним оком, а я обома очима стежив не за ним, а за його маленьким хвостом. Якби цей хвостик хоча б раз поворухнувся, я міг би відчути себе переможцем, але він не рухався. Я дістав книжку й продовжував сидіти на столі, доки мої ноги не звела судома, а вогонь у каміні не почав згасати. Близько десятої вечора похолоднішало, а о пів на одинадцяту вогонь погас. Мій подарунок на Хеллоуїн піднявся, позіхнув і потягнувся, тоді заліз на хутряний килимок під моїм ліжком. Нечутно ступаючи, я переступив зі столу на малепьку шафу й поступово дістався до камінної полиці. Так згодом я дійшов до ліжка і, дуже тихо роздягнувшись, уклався, не викликавши жодного зауваження з боку свого господаря. Я ще не заснув, коли почув тихе шкряботіння й "туп-туп" по ліжку, а потім по своїх ногах. Снап, очевидно, подумав, що внизу занадто холодно, і вирішив скористатися найкращим, що могло бути запропоноване в моєму будинку.

Він скрутився біля моїх ніг так, що мені стало дуже незручно, а коли я спробував улаштуватися зручніше, то найменшого поруху мого пальця було достатньо, щоб змусити його кусатися так люто, що від каліцтва мене рятувала тільки товста ковдра. Пройшла ціла година, перш ніж мені вдалося так покласти ноги, щоразу пересуваючи їх на міліметр, щоб я міг спокійно спати. Кілька разів серед ночі мене будило сердите гарчання собаки, напевно, тому що я наважився поворухнути пальцем без його дозволу, хоча я думаю, що його міг дратувати й мій храп.

Уранці я був готовий встати ще до того, як Снап прокинувся. Бачте, повне ім’я його - Снап-Джинджерснап. Деяким собакам важко дати ім’я, іншим же це не потрібно - вони самі можуть це зробити.

Я був готовий піднятися о сьомій. Снап же не прокидася до восьмої, тому ми встали о восьмій. Він трохи віддячив мені за теплий прийом, дозволив мені одягатися вже не на столі. Виходячи з кімнати, щоб приготувати сніданок, я зауважив: "Снапе, друже, деякі люди визнали б за потрібне виховувати тебе батогом, але мені здається, що я маю кращий план. Лікарі зараз рекомендують систему, яка називається "залишити без сніданку". Я це спробую".

Це було жорстоко, але я залишив його без їжі на весь день. Він пошкрябав мені двері, і мені потім довелося їх перефарбувати, але ввечері він уже брав їжу з моїх рук. Через тиждень ми були добрими друзями. Зараз він спав на моєму ліжку й дозволяв мені ворушити ногами, не кусаючи їх і не намагаючись серйозно мене пошкодити. Система "залишити без сніданку" творила чудеса: через три місяці ми були нерозлучними друзями й виявилося, що в телеграмі він цілком виправдано був названий чудовим цуценям.

Здавалося, йому незнайоме почуття страху. Якщо повз нього проходила маленька собачка, він не звертав на неї уваги; якщо то була собака середнього розміру, він струною витягував свій короткий хвостик і так ходив довкола незнайомця, зневажливо шкрябаючи кігтями й дивлячись на небо, землю, удалечінь - куди завгодно, але тільки не на того собаку, відзначаючи його присутність тільки частим гарчанням на підвищених тонах. Якщо ж незнайомець не рухався з місця, починалася бійка, і тоді він утікав дуже швидко. Іноді Снапові доводилося програвати, але і гіркий досвід не міг уселити в нього навіть краплю обережності. Одного разу, їдучи в кебі під час виставки собак, Снап побачив на прогулянці схожого на слона сенбернара. Його розміри викликали в цуценяти таке зацікавлення, що він мерщій вискочив з вікна кеба й зламав ногу.

Очевидно, у нього відібрали почуття страху й замінили великою кількістю імбиру, що стало підставою для його повного імені. Він відрізнявся від усіх собак, яких я коли-небудь знав. Наприклад, якщо хлопець кидав у нього камінь, він біг, але не від, а до хлопця, і якщо такий злочин повторювався, Снап сам чинив правосуддя, тому його всі поважали. Здавалося, тільки я та кур"єр у конторі бачили його позитивні риси. Тільки нас двох він удостоював високої честі - особистої дружби, яку я цінував усе більше з плином часу, і до середини літа Карнегі, Вандербілт і Астор усі гуртом не могли б зібрати достатньо грошей, щоб купити в мене мого маленького собаку Снапа.

Хоч я і не дуже часто мандрую, проте восени моя фірма відправила мене в подорож, а Снап, на жаль, залишився з хазяйкою квартири, яку я наймав. Він її зневажав, вона його боялася, і обоє ненавиділи одне одного.

Я займався збутом колючого дроту на півночі Штатів. Листи приходили до мене раз на тиждень, і моя хазяйка постійно скаржилася на Снапа.

Прибувши до Мендози, що в Північній Дакоті, я знайшов хороший ринок для збуту дроту. Звісно, головні угоди я укладав з великими торговцями, але я також бував і у фермерів, дізнавався про їхні потреби. Так я познайомився з фермою братів Пенруф.

Неможливо довго перебуваючи в місцевості, де займаються скотарством, не почути про злочини якого-небудь хитрого й нищівного сірого вовка. Уже минув той час, коли вовків можна було легко отруїти, тож зараз вони завдають значних збитків фермерам. Брати Пенруф, як і більшість скотарів, полишили всі спроби отруїти вовка чи спіймати його в капкан, і почали навчати собак різних порід полюванню на вовка, сподіваючись у такий спосіб ще й трохи розважитись, виконуючи корисну справу знищення шкідників.

Англійські гончаки були надто слабкими для битви; данські доги - надто незграбними; а хорти не могли переслідувати ціль, якщо її не було видно. Кожна порода мала певний недолік, але фермери сподівалися на успіх завдяки зграї собак різних порід, і коли я був запрошений приєднатися до мендозь-кого полювання на вовка, мене надзвичайно потішило те різноманіття собак, яке брало в ньому участь. Там було достатньо дворняжок, але також були й чистокровні породи собак - зокрема, кілька російських вовкодавів, які, напевно, коштували чимало.

Хілтон Пенруф, старший із братів, господар вовкодавів, надзвичайно пишався ними й очікував від них великих подвигів. "Хорти надто вразливі для битви з вовком, дапські доги надто повільні, але ви побачите, вовкодави добре зроблять свою справу ", - говорив він.

Отже, хорти призначалися для гонитви, доги - для допомоги, а вовкодави - для головної битви. Там також було двоє або троє гончаків, які повинні були своїми чутливими носами вистежити звіра, якби він раптом зник з очей.

Гарний краєвид відкривався перед нами, коли ми їхали верхи Ведлендськими пагорбами того жовтневого дня. Повітря було прозорим і свіжим, і, незважаючи на пізню пору, не було ані снігу, ані морозу. Коні були жвавими, і один чи два рази спробували показати мені, як вони звільняються від своїх наїзників.

Собаки були налаштовані на полювання, і на рівнині ми помітили одну або дві сірі плями, які, за словами Хілтона, могли бути вовками або койотами1. Собаки понеслися, голосно гавкаючи, але ввечері, хоч в одного з хортів була рана на плечі, більше не було жодних доказів, що хтось із них був на полюванні.

Мені здається, що від твоїх славнозвісних вовкодавів немає жодної користі, Хілте, - сказав Гарвін, молодший брат. - Я за те, що той маленький чорний данський дог набагато кращий за інших, хоч він і нечистокровний.

Я не розумію, - пробурчав Хілтон. - Навіть койоту, а не те що вовку, ніколи ще пе вдавалося втекти від цих хортів; гончаки можуть іти навіть по триденному сліду, а доги можуть подолати й ведмедя грізлі2.

Я вважаю, - сказав батько, - вони можуть бігти, можуть переслідувати й можуть подолати ведмедя, це цілком можливо; але річ у тім, що вони не хочуть зійтися в бійці з вовком.